Міжнародна економічна система та її головні елементи

Німеччина, Франція, Італія, Великобританія і Канада, питома вага яких у ВНП промислово розвинутих країн складає 85,8%, у світовому ВНП - 46,3%, в експорті промислово розвинутих країн 72,7%, у світовому експорті - 50,1%. Економіка чотирьох європейських країн із цієї «сімки», Німеччини, Франції, Італії, Великобританії, є основою економіки всіх 15 країн Європейського союзу (73% ВНП країн ЄС і 64% їхнього експорту). Стан економіки «сімки» є визначальним не тільки для всіх промислово розвинутих країн, включаючи ЄС, але й для всього світу. Тому економічна політика, що проводиться урядами цих країн, впливає не тільки на національну, але і на світову економіку.

У умовах високого ступеня інтернаціоналізації виробництва і глобалізації світової економіки нагальною потребою стало узгодження економічної політики провідних країн, що і послужило причиною щорічних нарад (з 1975 р.) глав держав і урядів «сімки».

Серед високорозвинених країн, у тому числі провідних, постійно відбуваються зміни в співвідношенні сил. З'являються нові претенденти на місце в цій елітній групі країн світового господарства. У перші роки після другої світової війни безперечним лідером у світовій економіці були США. Під час війни їхня економіка не тільки не постраждала від військових дій, але і нарощувала свій потенціал, забезпечуючи зброєю країни антигітлеровської коаліції. Різко зросла частка США у світовому виробництві і світовій торгівлі. США випереджали навіть найбільш розвинені країни Західної Європи по продуктивності праці в 2-3 рази. Сприятливо відбилася війна і на економіці Канади, що, залишаючись формально домініоном Англії, економічно зблизилася із США.

У Західній Європі в найменшій мірі від військових дій постраждала Великобританія. На якийсь час вона виявилася лідером у цьому регіоні. Але розпад Британської імперії, непомірно високі військові витрати дуже негативно позначилися на англійській економіці. Великобританія значно відставала від інших західноєвропейських країн за темпами економічного росту і виявилася відсунутою від лідируючих позицій на європейському континенті.

До найбільше найбільш швидко розвиваючихся країн у Західній Європі відносилися ФРН і Італія, що мають значні резервами робочої сили і не обтяжені військовими витратами. У 60-ті рр. говорили про західнонімецьке «економічне диво» та італійське «економічне диво». Економічне лідерство в Західній Європі перейшло до ФРН. У країні одержали розвиток нові і новітні галузі виробництва. По продуктивності праці і виробництву ВНП на душу населення ФРН наблизилася до США, зміцніли зовнішньоекономічні позиції країни і становище західнонімецької марки.

Досить високими темпами в цей період розвивалася економіка Франції, Голландії, Бельгії. Продовжували нарощувати свій економічний потенціал такі високорозвинені країни, як Швейцарія, Швеція, Норвегія, де ВНП надушу населення навіть вище, ніж у США. У Данії, поряд із високорозвиненим сільським господарством, виникли сучасні галузі промисловості. Підвищувався рівень економічного розвитку Австрії і Фінляндії, що проголосили нейтралітет і успішно співпрацювали і з Заходом, і зі Сходом. На першому етапі післявоєнного розвитку трохи з боку від спільних шляхів економічного розвитку стояли такі країни Південної Європи, як Іспанія, Португалія і Греція, де у влади знаходилися фашистські або напівфашистські режими. Ліквідація цих режимів і вступ цих країн на шлях демократичного розвитку дали новий поштовх їхньому економічному розвитку і зближенню з іншими країнами Західної Європи.

В роки після другої світової війни, особливо в перші післявоєнні роки, країни Західної Європи одержували економічну підтримку від США, що оголосили в 1947 р. про план відбудови Західної Європи (план Маршала), відповідно до якого західноєвропейським країнам була виділена матеріальна і фінансова допомога. У тій або іншій формі США сприяли економічному розвитку Західної Європи і надалі, що мало значення особливо в умовах протистояння в Європі двох світових систем. Водночас країни з найбільш високими темпами економічного росту, що домоглися успіхів в економічному розвитку, насамперед ФРН, Франція, Італія, порушили питання про необхідність взаємного економічного зближення країн Західної Європи і виступили з найбільше радикальними планами економічної інтеграції. Ці плани знайшли втілення в створенні Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), що не тільки створило кращі можливості для розвитку сучасного виробництва, але і зміцнювало їхні позиції у світовій економіці в порівнянні зі США.

Сьогодні в ЄЕС, перетвореному в Європейський Союз, входять усі основні країни Західної Європи (крім Швейцарії, Норвегії й Ісландії). Формування потужного інтеграційного блоку в Європі з єдиним внутрішнім ринком і єдиною валютою - важливий засіб подальшого підвищення рівня економічного розвитку європейських країн, хоча найбільше розвинені країни ЄС по продуктивності праці вже наздогнали США, а за виробництвом ВНП на душу населення істотно наблизилися до них.

Докорінно змінилося у світовій економіці і місце Японії. У економічному відношенні, зокрема за виробництвом продукції на душу населення, Японія до війни істотно відставала від найбільше розвинутих країн. У перші післявоєнні роки це відставання ще більш зросло. Однак надалі, в умовах соціально-економічних перетворень, радикальної аграрної реформи, активній ролі держави, низьких військових витрат, при збереженні на визначений час низького життєвого рівня населення Японія мала найбільше високу норму нагромадження і домоглася найбільше високих серед розвинутих країн темпів росту. За порівняно короткий історичний термін Японія наблизилася до США і найбільш розвинутих країн Західної Європи по продуктивності праці і виробництву ВНП на душу населення, а по абсолютному обсягу виробництва ВНП вийшла на друге місце у світі після США. Хоча життєвий рівень і рівень заробітної плати в Японії істотно виріс, конкурентноздатність японських товарів зберігається на високому рівні. При досить ємному внутрішньому ринку перед країною як і раніше гостро стоїть проблема більш активної участі в широкому економічному просторі.

Високий рівень економічного розвитку Австралії і Нової Зеландії базувався на інтенсивному сільськогосподарському виробництві, продукція якого (олія, м'ясо, вовна і ін.) широко експортувалася. Незважаючи на те, що в цих країнах йде створення сучасних галузей промисловості, по виробництву ВНП на душу населення (у перші післявоєнні роки вони поступалися тільки США, Канаді, Швеції і Швейцарії) їх обігнали багато європейських країн.

Американські компанії, відчувши, що країни Західної Європи і Японія наздогоняють їх по продуктивності праці і конкурентноздатності у ряду галузей, істотно збільшили капіталовкладення і підвищили витрати на НДОКР. У такий спосіб США знову вийшли на самі передові позиції у світовій економіці. За даними Міжнародного економічного форуму, що оцінює економічний стан 46 держав світу, США признаються найбільше конкурентноздатною країною світу протягом останнього десятиліття. Найбільше близькими за рівнем конкурентноздатності до США є Сінгапур і малі європейські країни. За період із 1992 по 1997 р. Японія в цьому рейтингу відкотилася з другого на дев'яте місце, Німеччина - із п'ятого на чотирнадцяте, Франція - із п'ятнадцятого на дев'ятнадцяте.

Отже, найбільш характерні штрихи до колективного портрета цієї групи країн можна обмежити такими:

• розвинуте ринкове господарство;

• найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку;

• домінуюче становище у світовій економіці, яка дає змогу інтенсивно залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси*

• вибухоподібне зростання фінансового сектора економіки, яке формує віртуальну господарську сферу (bubble economies);

• зміщення центра ваги економічної діяльності у сферу послуг, функціонування переважно сервісної економіки;

• звуження ринкового поля економіки внаслідок зростання тенденції до неспроможності ринку (market failure), поступовий перехід до постринкової неоекономіки;

• різноманітний вибір в умовах обмеженості ресурсів, опора в економічній політиці на теорію поведінки фірми і споживача (біохевіоризм), теорію ігор.

Таким чином, трансформація центра світової економіки відбувається у напрямі поступового, але неухильного формування постматеріальних, постекономічних структур з яскраво вираженою тенденцією гуманітаризації економічних процесів, зі зміщенням центра ваги зі сфери матеріального у сферу духовного багатства.

3. КРАЇНИ З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Процес еволюції економічних і соціально-політичних відносин характеризується фазами іх відносної стабільності й розвитку та трансформаційними періодами (табл. 4)

Таблиця 4

Фази еволюції економічних і соціально-політичнх відносин

Вид об’єкта Фаза заміни (років) Фаза відносного розвитку

(років)

Світова цивілізація 100 – 300 400 – 1000

Політична система суспільства 50 – 100 200 – 300

Економічна система 30 – 60 100 – 150

Епістемологічна і технологічна система 10 – 30 40 – 120

Наукова і технологічна парадигма (с-ма. зв’язків) 5 – 10 30 – 60

Джерело: Kwasnicki W. Knowledge, Innovation and Economy. Wroclaw, 1994. P.44.

Наведена схема важлива для класифікації процесів, які відбуваються у перехідних економіках, особливо в частині, що стосується фази заміни економічних і політичних систем, яка триває від 30 до 100 років. Очевидною є необхідність розробки для цієї фази відповідної теорії, визначення основних параметрів трансформації і, можливо, найголовніше – вироблення на такій основі адекватної економічної політики.

Наприкінці 80-х рр. у світі виникла нова група