Міжнародна економічна система та її головні елементи

група країн, що одержала назву країни з перехідною економікою. У цю групу входять колишні соціалістичні країни - члени СЕВ і колишні республіки СРСР, включаючи Росію, що вступили на шлях ринкових перетворень. Незважаючи на істотні різниці у формах і темпах перетворень, економіка цих країн має ряд спільних рис. Відмова від планування і регулювання цін у характерних для цих країн умовах несбалансованості та дефіциту державного бюджету привів до різкого вибуху інфляції, темпи якої досягали декілька сотень відсотків у рік. Істотно впали обсяги ВНП і промислового виробництва: у Росії й інших колишніх республіках СРСР - більш ніж у 2 рази. Такому падінню виробництва сприяли розпад СЕВу і СРСР, оскільки це привело до порушення традиційних економічних зв'язків, як між країнами СЕВ, так і республіками СРСР. Результатом падіння виробництва стало те, що країни з перехідною економікою за рівнем свого економічного розвитку були відкинуті далеко назад, і по показнику приросту і розміру ВНП на душу населення виявилися на середньому рівні країн, що розвиваються.

Особливо сильно скоротилося виробництво у Вірменії, Азербайджані, Грузії, Киргизії, Молдові, Таджикистані, Болгарії, Румунії, що позначилося на вкрай низькому рівні ВНП на душу населення. У цих умовах для країн із перехідною економікою першочерговим завданням стала її стабілізація. У ряді країн вдалося вирішити проблему приборкання інфляції, зупинити падіння виробництва, а в деяких навіть домогтися його деякого росту, хоча стабілізація економіки не завжди буває стійка. Як показує досвід раніше благополучної Чехії, можливі періоди погіршення економічного становища.

Що стосується вирішення стратегічної задачі - приватизації державної власності, то вона вирішується різними темпами, хоча в більшості країн на цьому шляху зроблені значні кроки.

Важливим елементом ринкових перетворень став перехід до відкритої економіки, що припускає зниження митних тарифів й інших торгових бар'єрів, а також введення оборотності валют. Характерною рисою для більшості країн є переорієнтація їхніх зовнішньоекономічних зв'язків. Для держав Східної Європи це виявляється у різкому збільшенні частки країн Західної Європи в їхній зовнішній торгівлі й інших зовнішньоекономічних зв'язках і зниженні частки колишніх республік СРСР, включаючи Росію.

Велика увага приділяється залученню до економіки західного капіталу. Деякі країни, особливо Угорщина, Чехія, Польща, уже зуміли залучити значні суми.

Колишні республіки СРСР, у тому числі Росія, у своїх зовнішньоекономічних зв'язках також у більшому ступені повернулися убік країн Заходу («Далекого Зарубіжжя»), поставляючи в ці країни сировину, паливо, напівфабрикати (нафту, газ, вугілля, метали, хімікати та ін.). Однак в галузі залучення західного капіталу колишні республіки СРСР домоглися менших успіхів, ніж країни Східної Європи.

Щоб зберегти і розвивати економічні зв'язки, колишні республіки СРСР (крім країн Балтії) створили Співдружність Незалежних Держав (СНД). Хоча в силу об'єктивних і суб'єктивних причин співробітництво в цій організації має значні труднощі, проте в її рамках створюється зона вільної торгівлі, і взаємний імпорт країн СНД не оподатковується зборами. Для поглиблення інтеграції Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизія і Таджикистан підписали угоди про формування Митного союзу. Безсумнівно, що розвиток співробітництва між колишніми республіками СРСР може сприяти їхньому економічному росту і підвищенню ефективності виробництва. Крім того, зміцнення економічного потенціалу країн із перехідною економікою є важливим чинником підвищення їхньої ролі у світовій економіці.

Особливим у різних соціально-економічних підсистемах світового господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя.

Всередині кожної з підсистем існують свої ступені відмінностей, оскільки кожна з них не є однорідною (США і Іспанія, Аргентина і Малаві тощо). Динамізм виробничих і суспільних процесів відбиває цю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин власності й менеджменту. Подібні перетворення мають передусім сприяти зміні структури виробництва і експорту відповідно до критеріїв світового ринку.

У підсистемі країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн:

1)країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо); 2) країни, що наближаються до ринку, використовуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай, В'єтнам); 3) країни, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і ще не зовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку; 4) країни, що намагаються розвивати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монголія займає місце між другою та третьою групами, однак ближче до другої.

Підсумовуючи деякі ознаки та характерні риси перехідних економік, слід виділити передусім такі:

• відносна тривалість тарнсформаційних процесів в економіці;

• здійснення глибоких інституціональних змін, пов’язаних із перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової та постринкової інфраструктури;

• ешелонована структурна перебудова економіки на сучасній техніко-технологічній і ресурсній базі;

• перехід до нових джерел та факторів економічного розвитку, господарської еволюції;

• органічна взаємодія із зовнішнім економічним середовищем;

• реструктуризація соціальної політики.

4. КРАЇНИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

Велику частину країн сучасного світу, включаючи країни Азії (без Японії), Африки і Латинської Америки складають країни, що розвиваються, багато хто з який були колоніями і напівколоніями імперіалістичних держав і відстали у своєму економічному розвитку. Домінантною основою економічної сфери цієї величезної групи держав стала проблема розвитку, вибору шляху, якмй би скоротив загрозливий розрив між ними та найбільш розвинутою частиною світової економіки. Так, співвідношення між рівнями національного доходу країн ОЕСР та країнами, що розвиваються, в середині 60-х років становило 15:1, а вже на початку 90-х років зросло до 22:1; між країнами ОЕСР та найменш розвинутими державами цей показник становив 57:1.

Економіка країн, що розвиваються, носила відсталий, аграрно-сировинний характер. У міжнародному поділі праці вони відігравали роль «світового села». У багатьох із цих країн у виробництві й експорті переважала монокультура - вирощування на експорт однією-двох сільськогосподарських культур або добування того або іншого корисного копальневого. Вони, як правило, “успадковували” відсталу напівфеодальну соціально-економічну структуру. Після національного визволення ці країни вступили на шлях прискореного економічного розвитку. Зараз у країнах, що розвиваються, із тим або іншим ступенем інтенсивності йде формування національного капіталу, а в деяких із них він уже досяг досить високого рівня розвитку.

Починаючи з 60-х рр. країни, що звільнилися, домоглися більш високих темпів економічного росту, ніж промислово розвинені країни, підвищилася їхня частка у світовому ВВП. У результаті індустріалізації істотно зросла частка промисловості в їх ВВП, хоча і зараз більша частина населення зайнята в сільському господарстві і на сільське господарство припадає значна частина ВНП (див. діаграму 3).

Діаграма 3

Галузевий склад ВВП країн, що розвиваються

Джерело: [3]

Правда, у ряді країн (Алжир, Бразилія, Індонезія, Шрі-Ланка, Колумбія й ін.) частка населення, зайнятого в сільському господарстві, істотно знизилася, а частка зайнятих у промисловості зросла і майже досягла або перевищує частку зайнятих у сільському господарстві.

Йде процес диверсифікації експорту країн, що розвиваються, у якому питома вага продукції обробної промисловості зросла з 23% у 1970 р. до 67,8% у 1996 р., а питома вага продукції машинобудування - із 2,4% у 1970 р. до 30,5% у 1996 р. Водночас, починаючи з 70-х років, у країнах підсилилася економічна диференціація.

Особливе положення у світі, що розвивається, по показниках ВНП на душу населення зайняли нафтовидобувні країни - експортери нафти, насамперед країни ОПЕК. У таких країнах як Кувейт, Катар, ОАЕ, Бахрейн, Саудівська Аравія виробництво ВНП на душу населення наближається до виробництва у високорозвинених країнах. Але в групу країн експортерів нафти входять країна з різним вихідним рівнем розвитку, різними соціально-економічними і політичними режимами. Різкий зріст цін на нафту в 70-х роках призвів до значного збільшення зовнішніх прибутків цих країн. Якщо деякі країни (Алжир, Лівія й ін.) використовують їх для розвитку національної економіки і створення власної промисловості, то в багатьох державах Ближнього і Середнього Сходу значна частина прибутків привласнена правлячою феодальною або напівфеодальною верхівкою. Велика частина прибутків вивозиться за кордон, переважно в економічно розвинені країни, тому країни - експортери нафти відіграють важливу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів.

Серед країн, що розвиваються, виділилася група країн, більш розвинутих в економічному плані. Це, насамперед, ряд країн Латинської Америки - Аргентина, Бразилія, Мексика, що наблизилися за багатьма показниках до країн високого і середнього рівня економічного розвитку. У цих країнах зріс обсяг промислового виробництва і його частки в національному доході. Зміцнилися